Оволодій собою, син прийдешнього дня, син ранку… Твої променисті очі так не звикли бачити блаженство – так насолоджуйся, бо у мерехтінні твоїх очей згасло не одне царство…
Ти єдиний зрозумів торжество Творця, бо твоїм голосом провіщав Він, твоїми руками вершив заборонене, твоїм серцем відчував біль світу. Смійся, споглядаючи смерть, відкриваючи їй ворота, адже ніхто не зробить це краще від тебе…
І чи не хочеш ти танцювати у тінях місяця, пити кров, наче вино, знати все те, від чого сивіють миттєво в цьому світі? Твоя дорога визначена наперед, як і твій вибір, як і марність надії на визволення. В небі згаснуть останні зірки, коли твоя душа зажадає спокою. Зажадає – чого?! Блюзнірський двобій між тобою и Ним знов триватиме…
Знову і знову, кожної миті, твої привиди роздирають душу на часточки, а вона, не помічаючи цього, прагне пристрасного дотику безсмертного, клятого ранку… продовжуй вірити. Він, що зі сміхом зрікався тебе, залишиться віч-на-віч з твоєю вірою, дарованою не Йому – і дивне, незбагненне, не властиве Йому зніяковіння раптом стримає блискавки, що зриваються з кінчиків Його пальців…
Так проходить слава мирська – о ти, що стоїш на порозі дня! Не в той бік обернув ти свій погляд! Царства земні чекають… Вони тремтливо прислухаються до твого уривчастого подиху, але марними є надії приречених, бо струменять вони піском часу між твоїх розімкнутих пальців…
Дай собі право не шукати ласки, дай іншим право забути про тебе! Син ранку, будь тим, ким ти хочеш, та залиш відкритим широкий шлях до твого серця, бо прагнуть свободи ті, що йдуть за тобою!
В чорнім проваллі за дверима, сповненими зірок, дозволяючи вгадувати обриси твоїх крил, стоїш ти, прекрасний у своєму нездійсненному падінні, і гадаєш, чи скоро ранок вкриє золотом верхівки твоїх покинутих храмів…
(c) Clair Argentis, 2006
На русском здесь
Ти єдиний зрозумів торжество Творця, бо твоїм голосом провіщав Він, твоїми руками вершив заборонене, твоїм серцем відчував біль світу. Смійся, споглядаючи смерть, відкриваючи їй ворота, адже ніхто не зробить це краще від тебе…
І чи не хочеш ти танцювати у тінях місяця, пити кров, наче вино, знати все те, від чого сивіють миттєво в цьому світі? Твоя дорога визначена наперед, як і твій вибір, як і марність надії на визволення. В небі згаснуть останні зірки, коли твоя душа зажадає спокою. Зажадає – чого?! Блюзнірський двобій між тобою и Ним знов триватиме…
Знову і знову, кожної миті, твої привиди роздирають душу на часточки, а вона, не помічаючи цього, прагне пристрасного дотику безсмертного, клятого ранку… продовжуй вірити. Він, що зі сміхом зрікався тебе, залишиться віч-на-віч з твоєю вірою, дарованою не Йому – і дивне, незбагненне, не властиве Йому зніяковіння раптом стримає блискавки, що зриваються з кінчиків Його пальців…
Так проходить слава мирська – о ти, що стоїш на порозі дня! Не в той бік обернув ти свій погляд! Царства земні чекають… Вони тремтливо прислухаються до твого уривчастого подиху, але марними є надії приречених, бо струменять вони піском часу між твоїх розімкнутих пальців…
Дай собі право не шукати ласки, дай іншим право забути про тебе! Син ранку, будь тим, ким ти хочеш, та залиш відкритим широкий шлях до твого серця, бо прагнуть свободи ті, що йдуть за тобою!
В чорнім проваллі за дверима, сповненими зірок, дозволяючи вгадувати обриси твоїх крил, стоїш ти, прекрасний у своєму нездійсненному падінні, і гадаєш, чи скоро ранок вкриє золотом верхівки твоїх покинутих храмів…
(c) Clair Argentis, 2006
На русском здесь