***

[clair_argentis]

Жадає світ загублених історій — 
Таких, що сяють, наче в небі зорі,
Від подиху втікаючи у тінь,
Аж поки я стою у колі стін

І вірю у примарну перемогу.
Вони тоді збираються в дорогу — 
На розі, в передмісті, у гаю,
Що ділить навпіл оповідь мою.

Злітаючи, збиваються у зграї… 
Мені здається, я не позбираю
Окремих слів, щоб скласти хоч на мить,
І більше їх ніколи не губить.

Історії таємні, дивовижні,
Минають стрімко місяці і тижні,
І за коротким сполохом заклять
Крізь день і ніч я йду їх визволять.

Між тими, хто чатує в лабіринті,
Встромляючи у серце гострі кігті,
Якщо невірно вимовиш ім’я — 
Та загадка давно вже не моя.

Та чим вона закінчиться — не знаю, 
І мушу знов іти до того краю,
Скарби шукати мало не у сні — 
Та ніч і досі мариться мені.

Я не боюся спалахів на сонці,
Сталевих чорних хмар на горизонті,
На всьому незбагненному шляху
Історії рятують від страху.

І лиш одне по-справжньому лякає:
Що я кінець історії втрачаю,
В тумані розчиняється зоря
І спить під сонцем втомлена земля.

Тривалий сон — як мрія нездійсненна,
Струмки шепочуть, горнуться до зерен,
Що в темряві, в покрові німоти
На весну знов готові прорости.

(c) Clair Argentis